Надія вмuрає останньою… але іноді її треба вбuватu першою.

Це звучить жорстко, але скільки разів у кабінеті ми з клієнтами бачили, що саме надія утримує їх у болі, пасивності чи зависанні в ілюзії.

🔍 Віктор Франкл, працюючи з в’язнями концтаборів, писав: ті, хто чіплявся за ілюзорну надію (наприклад, що їх звільнять до Різдва), ламалися сильніше, ніж ті, хто приймав реальність, навіть болючу. Надія давала сенс – але коли ставала фіксацією, руйнувала.

📌 Надія як форма пасивності.
Я сподіваюсь, що мій колишній зміниться. Що мене побачать на новій посаді. Що нарешті вийде той проект, і мене візьмуть.
Але минають місяці. Людина нічого не починає сама, бо надіється, що інші зрушать першими.
Надія блокує дію.

📌 Надія як ілюзія контролю.
Сподіватися на рішення від президента – замість оформити карту побиту. Чекати, що хтось зрозуміє мене без слів – замість проговорити свої потреби.
Ми ніби тримаємося за штурвал, який насправді не підключено до системи управління.

📌 Надія відкладає прийняття втрати.
Коли ми не хочемо визнавати, що щось закінчилось – стосунки, ілюзії про батьків, старі сценарії – ми надіємось.
Це утримує в минулому.

📌 Надія як страх зустрітися з реальністю.
Це не про довіру до життя. Це часто про втечу від болю, розчарування чи зрілих рішень.

Ми часто тримаємося за надію, бо не хочемо зустрітися з реальністю.

Але саме в цьому зіткненні початок змін.

Якщо ти відчуваєш, що застряг в очікуванні: на зміни, на диво, на зовнішнє вирішення – запрошую на консультацію.
Ми розплутаємо, де твоя надія підтримує, а де – заважає жити.